Jeg håper bare at barnet mitt alltid vil smile og nyte livet og ikke vil være redd for sirener, skudd og raketter // Я надіюся лише на те, що моя дитина завжди буде посміхатися і радіти життю, не буде боятись сирен, обстрілів і ракет.
Se ukrainsk tekst lenger nede på siden.
// Перегляньте текст українською на сторінці нижче
Vil du lese flere historier om «Ukrainske håp»?
// Бажаєте прочитати більше історій про «Українські надії?» Шукайте тут:
Ukrainske håp – alle historiene – Vest-Agder-museet (vestagdermuseet.no)
Ukrainske håp Archives – Vest-Agder-museet (vestagdermuseet.no)
Olena og Radmila (3 år) Dmytriieva, Kryvyi Rih
Helt fra de første minuttene av krigen var alt jeg kunne tenke på å redde datteren min. Frykten og panikken som grep meg skulle ikke påvirke henne, så det var nødvendig å bestemme seg raskt. Jeg håpet at alt skulle roe seg, og at krigen ville ende raskt, men som den realist jeg er, forsto jeg at ingenting ville skje raskt. Jeg håper bare at barnet mitt alltid vil smile og nyte livet og ikke vil være redd for sirener, skudd og raketter.
Jeg elsker virkelig landet mitt, naturen og maten vår. I slutten av november reiste vi gjennom Karpatene og stoppet for å ha en pause i Ivano-Frankivsk. Jeg forestilte meg hvor fint det ville være å bo der og arbeide som kunstner, og hvor fin denne byen er for fotografering, som jeg nylig ble interessert i.
Da jeg forlot hjembyen min, to uker etter den russiske invasjonen, tenkte jeg ikke på hva jeg skulle ta med, fordi prioriteringen var å redde barnet. Én koffert med ting til datteren min, en katt, en ryggsekk med dokumenter og bare én ting som ikke har noen praktisk verdi – den indiske guden Ganesh. Det er viktig for meg at han var med oss på turen, for da han ble presentert for meg i India i 2018, løste jeg en, for meg, veldig vanskelig situasjon på den turen.
Derfor er det ikke det at jeg trodde på Gud, men jeg håpet at vi ikke ville få noen problemer med evakueringen til Vynogradov, (en by i Zakarpattia). Moren min gikk med på å hjelpe meg å komme dit. På den tiden hadde hun ingen intensjon om å forlate Ukraina, fordi hun var ansvarlig for en avgangsklasse på ungdomsskolen. Vi bodde hjemme hos klassekameraten hennes og hans kone. Jeg er veldig takknemlig for husly og for forståelse, og for at de tok oss med i påskefeiringen med familie og venner, til tross for covid og krig.
Vi ventet i to måneder, i håp om å komme hjem, men ingenting endret seg, så jeg bestemte meg for å dra videre…Spontant en dag, kjente jeg i hjertet at jeg burde reise til Norge, og på veien videre var vi bare to. Mitt lille og modige barn har kommet langt; vi har blitt ett lag. Og jeg håper hun blir lykkelig i dette nye, fredelige landet. Og at jeg vil tilpasse meg så raskt som hun gjør. Jeg vil gjøre alt som står i min makt for å gjøre oss begge glade.
Frankivsk // Франкивськ
Дмитрієва Олена та Дмитрієва Радміла (3), Кривий Ріг
З перших хвилин війни в моїх думках був тільки порятунок дочки. Страх і паніка, які мене охоплювали, не мали вплинути на неї, тому потрібно було вирішувати швидко. Хоча я і мала надію, що все заспокоїться, війна скінчиться швидко, але як реаліст я розуміла, що швидко не буде нічого.
Я дуже люблю свою країну, її природу і наші національні страви. Саме в кінці листопада ми подорожували Карпатами, зупинившись на відпочинок в Івано-Франківську я вже уявляла як гарно там жити і творити мені як художнику, а також наскільки це гарне місто щоб практикувати навички фотографії, якою я захопилась нещодавно.
Покидаючи своє рідне місто, за два тижні після російського вторгнення, я не думала, що брати мені на згадку, адже пріоритет – це порятунок дитини. Одна валіза з речами для дочки, кіт, рюкзак з документами і лише одна річ яка не має практичної цінності – індійський Бог Ганеша. Для мене важливо щоб у подорожі він був з нами, адже коли мені його подарували в Індії в 2018 році, в мене вирішилась, найкращим для мене чином, дуже складна ситуація в тій подорожі.
Тому не те, щоб я повірила в бога, але сподівалася, що в нас не виникне проблем з евакуацією до Виноградова, (міста в Закарпатті), куди погодилася допомогти доїхати моя мама. Адже на той час вона не мала наміру виїзджати з України, тому що в неї була відповідальність за випускний клас молодшої школи (вона, як і її мама – моя бабуся і найрідніша людина – вчителька). Ми зупинилися в оселі її однокласника і його дружини, яким я дуже вдячна за прихисток, розуміння і за те, що показали як в їх сім’ї, не дивлячись на ковід і війну, вміють створювати свято і самим, у колі родини і друзів, молитись і святкувати Великдень.
Два місяці ми чекали, сподівались повернутись додому, але нічого не змінювалось, тому я вирішила рухатись далі.. спонтанно, за 1 день я сердцем відчула, що маю їхати до Норвегії, і наш шлях далі був лише в двох. Моя маленька та відважна дитина здолала дуже довгий шлях, ми стали однією командою. І я надіюся, що вона буде щаслива в цій новій, мирній країні. Що я адаптуюсь так само швидко, як вона, і зроблю все залежне від мене, щоб ми обидві були щасливі.
