Håndkleet som jeg tok med meg, er en gave fra min mor. Hun har laget det med sine egne hender. Det er et minne om hjemmet mitt. Det er et håp og en tro på det beste // Рушник, який я привезла з собою, подарунок від мами, який вона зробила своїми руками. Саме він є згадкою про мій дім. Саме він є надією та вірою у краще.
Se ukrainsk tekst lenger nede på siden.
// Перегляньте текст українською на сторінці нижче
Vil du lese flere historier om «Ukrainske håp»?
// Бажаєте прочитати більше історій про «Українські надії?» Шукайте тут:
Ukrainske håp – alle historiene – Vest-Agder-museet (vestagdermuseet.no)
Halyna Maltseva, Romny
Jeg heter Halyna. Jeg er ukrainer. Dette er min historie.
Den morgenen, 24. februar 2022… Alle ukrainere vil huske denne dagen.
Det var frykt, panikk og mange ubesvarte spørsmål. Okkupasjon. Russiske tropper i byen. Motstandsbevegelse, partisaner. Folk meldte seg frivillig. Vi sov med klærne på. Flyalarmer. Bomberom. Vi forsto ikke lenger hva som var dag, og hva som var natt. Tomme butikker og apotek. Køer for å få brød.
Den 16. mars 2022 bestemte vi oss for å forlate hjembyen vår, Romny. Får man plass til alle de mest verdifulle tingene sine i en ryggsekk?! Hjertet banker, hjernen går gjennom alle minnene, øynene søker febrilsk …
Den 17. mars reiste vi. Veisperringer. Kontroller. På jakt etter bensin. En lang reise uten hvile.
Den 18. mars 2022: grensen. Endeløse køer av kvinner og barn … Polen. Støtte og hjelp fra alle rundt oss.
Den 23. mars 2022, Norge. Nå har jeg vært på dette trygge stedet i ett år. Jeg er omgitt av omsorg og støtte, fred og kjærlighet. Det er ikke trygt noen steder i Ukraina. Håndkleet som jeg tok med meg, som jeg spontant pakket ned i ryggsekken, er en gave fra min mor. Hun har laget det med sine egne hender. Det er et minne om hjemmet mitt. Det er et håp og en tro på det beste. Jeg er knyttet til hjemmet mitt og bestemoren min i Ukraina. Nasjonens merke, sydd med de eldgamle symbolene av ukrainere som vil leve og blomstre for alltid!
Галина Мальцева, м. Ромни
Моє ім’я Галина. Я – українка. А це – моя історія. Ранок 24.02.2022… Це пробудження запам’ятає кожен українець. Страх, паніка, безліч питань, на які немає відповіді. Окупація….Війська росіян у місті. Рух спротиву, партизани. Волонтерство. Сон у одязі. Повітряні тривоги. Підвали. Ти вже не розумієш, де день, а де ніч. Пусті магазини та аптеки. Черги за хлібом….
16.03.2022 вирішили виїджати з рідного міста Ромни. Збираюся….Та хіба можна вмістити у рюкзак все те, що найцінніше?! Серце колотиться, мозок перебирає пам’ять, очі шалено шукають…
17.03 Виїхали. Блокпости. Перевірки. Пошук бензину. Довга дорога без відпочинку.
18.03.2022 Кордон. Безкінечні черги жінок та дітей…. Польща. Підтримка та допомога від усіх навколо.
23.03.2022 Норвегія. Вже рік я тут у безпечному місці. Оповита турботою та підтримкою, спокоєм та любов’ю. Але немає безпечного місця в Україні …. Рушник, який я привезла з собою, поклавши спонтанно у рюкзак, це – подарунок від мами, який вона зробила своїми руками. Саме він є згадкою про мій дім. Саме він є надією та вірою у краще. Мій зв’язок з домом та ненькою-Україною. Код нації, що прошитий древніми символами українців, які будуть жити і процвітати завжди!
